Записки аккаунт менеджера

Виявляється, що тема офісу і звільнення особливо цікава багатьом. Я вже давно думала поділитися своєю історією, але зроблю це, мабуть наступного четверга, тому що є що розповісти, але спершу треба зібрати думки докупи.

Тим не менш, я перерила свої записи [шматки думок], зроблені у період минулої осені, коли я саме думала про звільнення, вагалася і збиралася таки влаштувати собі чарівний пендель [про це теж напишу], і вирішила без редагування і зайвих прикрас отак сюди й запілити. Нехай це буде прологом до мого посту про звільнення.

Читайте! 🙌

• "Вчора звільнився мій сусід. Веселий пацанчик, який діставав мене тупими питаннями. У ньому таке комбо Давида, армянина та ще й донбаського дитинства, що мене рятувала тільки випрацьована роками броня дитини з багатодітної сім’ї. Не витримав стресу роботи у відділі продажів і вирішив пошукати щось інше. Ха. Сьогодні останній день працює дівчинка з саппорту. Давид теж думав було спробувати себе на саппорті, але вчасно усвідомив, що це як з вогню в полум’я. А в мене вже пішов третій рік у відділі хижаків (це я так характеризую всі відділи продажів), і я оце думаю, що мене тут тримає. Може, та сама броня дитини з багатодітної сім’ї…"

• У голові така каша. Ні, навіть не каша. Скоріше, що мій мозок зараз, як пластилін. Купа думок, які ніяк не зберуться в якусь адекватну фігуру. Стільки питань, на які поки немає відповідей. Стільки вагань і сумнівів, що хочеться сховатися вдома у шафі і просидіти там півдня. А ще... стільки планів і мрій, що хочеться навпаки зі шкіри вилізти, щоб їх реалізувати. І так розриваєшся між двома станами себе. Це осінь на календарі так в голову дає чи просто мені не вистачило відпустки?

• Вирішила перегорнути декілька сторінок одразу у своєму житті. Складно. Але потрібно кидати собі виклики, закривати одні двері і, натомість, відкривати нові. Деякі рішення в житті даються непросто. І це непогано. Як то кажуть: сім раз відміряй - один раз відріж. Треба обдумано діяти і бути готовим нести відповідальність за свої рішення. Не люблю, коли люди ниють і звинувачують у своїх бідах всіх і все. Кожен, абсолютно кожен з нас САМ винний у тому, що відбувається у його житті. Я зараз не кажу про складні обставини зі здоров'ям або поілтичні ситуації в деяких країнах, регоінах. Я про тих, хто любить жалітися на владу, що через неї в них все погано, жалітися на батьків, що вони не мажори, жалітися на близьких, що недостатньо поважають/люблять/вірять тощо.

• А давайте поговоримо про те, як ми всі красиво під своїми світлинами в інсті чи у своїх постах на фб кажемо: мрій, у тебе все вийде! Не здавайся! Йди вперед! Все буде супер! Вийди з зони комфорту! Не бійся! Ризикуй! і кажемо ми ці гучні слова, сидячи на роботі, яка набридла, закиснувши в зоні комофроту, посміхаючись людям, яким насправді хочемо сказати все, що думаємо. Ми говоримо це, залипнувши в інстаграм на півдня, лежачи на дивані і дивлячись серіали, встаючи о 7:00, а не 6:00 чи 5:00, бо надто любимо себе і свою лінь. Ми кричимо про це, коли самі в душі невимовно боїмося зрушити себе з мертвої точки. Коли переживаємо, що у нас не вийде, що ми недостатньо талановиті/красиві/стрункі/харизматичні/ тощо. Все життя ховаємось за відмовками і не готові взяти себе в руки, дати самому собі чарівний пендель під дупу і піти зробити щось достойне. Не думайте, я пишу це в першу чергу собі. Тому що від тієї сміливої розбишаки, якою я була в дитинстві, лишився офісний планктон, який ніяк не вирветься у відкритий космос з пастки опенспейсу. Не думаю, що мене зараз багато хто зрозуміє. Більшість, прочитавши це послання, подумають 'о, ні! я не такий. Моє життя - це просто моя мрія'. Не брешіть мені. Бо всі ці красиві фото в інстаграмі - одна сторона медалі. А інша - мріє про те, щоб ці прекрасні фото зажди відповідали дійсності. Або ж навпаки. Ви скажете: 'так, треба йти за своєю мрією!' і підете додивлятися серіал, заїдаючи своє комфортне життя піцою.

• Сьогодні хочу писати про те, що потрібно вірити в себе. Вірити у свої сили, можливості й таланти. А основне - робити кроки назустріч своїм мріям. Цей тиждень для мене - суцільне випробування. Ще в понеділок я запостила в сторіз альбом Lauren Daigle 'Look up child' й охарактеризувала його, як OST цього тижня. Так воно і вийшло. Сильні пісні, які мотивували мене не здаватися і рухатися вперед. Коли маєш якусь ціль чи мрію, твоє основне завдання - йти за нею. Люди не повірять у твою мрію, знайомі і хейтери висміють її, а ти йди за нею. Щоб почати щось змінювати у своєму житті, задай собі питання: де я бачу себе через 5-10 років? чого я хочу досягнути в житті? ким я хочу бути? яким я себе бачу? Це питання, які я задаю собі щодня і відповіді на які змушують мене щось робити. Життя надто коротке, щоб боятися, щоб догоджати іншим, щоб жити чужим життям. Любіть, мрійте, здійснюйте свої мрії. Живіть.

• Сьогодні хочу йти звільнятися. І мені так страшно, якщо чесно. Мене стільки сумнівів атакує, що я не знаю, куди себе подіти. Сиджу зараз в офісі і починаю думати: а, може, не варто? що, якщо в мене нічого не вийде? чи обдумане моє рішення?

• О 15:00 я піду звільнятися. Поставила собі таку межу, щоб не передумати. Йой! От що я роблю? Хіба мені погано в опенспейсі живеться? Еммм. Мабуть, так.

• Сиджу і думаю: "What the heck are you doing, женщіна?"

Чекайте моєї інструкції зі звільнення. Можливо, комусь допоможе 😉