Go звільнятися. Як це зробити і не боятися?

Хочу розказати про свій досвід. Маю попередити, що я не пишу це для того, щоб комусь щось довести, присоромити, ба навіть образити. Я пишу це, оскільки мій досвід може стати для когось поштовхом змінити щось у своєму житті. Приймати серйозні рішення часто непросто. Тобто, взагалі непросто. Але це потрібно робити. Заради себе. Для себе.

Я певний час працювала чи то sales manager-ом, чи account manager-ом чи взагалі support manager-ом в IT-компанії. Ті знання й навички, які я отримала у перший рік роботи - безцінні. Мене багато чому навчили, багато чому я навчилась сама. Тут я освоїла зовсім нову для себе професію, про яку до цього навіть не думала. Навчилася спілкуватися з різними людьми. І я не лише про характер. Тепер я знаю, як вести перемовини з індусами, євреями, голландцями, чехами, ірландцями, арабами, казахами і т.д. Знаю, як буде @ на івриті та чешській і ще купу всього. Знаю, на що здатні інші менеджери, аби віджати у тебе класного клієнта. Знаю, що таке проводити життя в офісі і спостерігати, як у знайомих вікнах один сезон змінює інший. Знаю, що це таке, коли твоє життя йде повз тебе.

Саме це я помітила, коли наближалася 3-я річниця мого офісного життя. Я зловила себе на думці, що я перестала рости. Я вже все освоїла і робочий процес став настільки автоматичним, що я посеред ночі змогла б видавати стандартні фрази з діалогів з клієнтами і писати імейли з закритими очима. Окрім того, у компанії не було ніякого шансу рухатися вверх по кар'єрних сходах, тому що їх не було. Така була специфіка компанії на той момент: ти або вічний менеджер, або маєш посунути керівника всього відділу. Звісно, що такий шанс навряд чи випаде, оскільки керівні посади від першого дня існування компанії займали одні й ті ж люди. Отже, головою я розуміла, що ЧАС. Час рухатися далі і щось змінювати. Це завжди так складно, бо мозок починає видавати інші варіанти: а що буде? А як все складеться? А в тебе вийде? Ти зможеш реалізувати задумане? А якщо провалишся? Впевнена, ви й самі знаєте, які ще страхи відразу вилазять. І тут починається боротьба з самим собою. Тому що частина тебе хоче рухатися в напрямку змін, а інша так зависла у зоні комфорту, що 😱 У такі моменти я задаю собі контрольні питання. Їх у мене купа. Це лише декілька з них. Ви їх неодноразово зустрічали в різних статтях і книгах.

• Де я бачу себе через 5, 10 років? І що я сьогодні роблю, щоб там бути?

• Чи живу я життям своєї мрії?

• Чим я справді хочу займатися?

• Які мої плани і цілі?

Це процес самоаналізу. Тут потрібно розуміти, хто ви і що хочете від життя. Є люди не дуже амбіційні, яких все ніби влаштовує. Таким не хочеться щось змінювати. Навпаки - стабільність для них важливіша за все. Однак я ніколи не хотіла дарма прожити життя. Надто багато планів, мрій та цілей. Тому я просто сказала собі: Марто, до кінця вересня ти маєш сказати, що ти звільняєшся! Man, як то було важко. Попередньо я вже спланувала, що робитиму. Але сказати, що я була впевнена, що все буде супер-пупер, я не могла. Просто вирішила йти і все.

В день Х (це була п‘ятниця, звісно) я поставила собі дедлайн, що о 15:00 пишу начальниці і йду звільнятися.

Фууух.

Сказала.

Звісно, таку новину керівник відділу не очікувала почути. Ще й в п'ятницю (навіщо було псувати день 😅). Тут слід додати, що я класний працівник, і тому звільнятися було вдвічі складніше. Почалися вмовляння, пропозиції спробувати робити щось інше трохи згодом і т.д. Ах, спокуса була велика. Частина мене хотіла плюнути на амбіції і продовжити комфортно існувати на декількох квадратних метрах опенспейсу. Але я впоралась. Вирішила йти до кінця.

Останній день був особливо складним. З усіма прощаєшся. Начальниця зі сльозами на очах не хоче віддавати обхідний лист. Ти забираєш коробку з речами, які прикрашали твоє монотонне життя. Забираєш плед, який тобі був потрібний тільки тут, в опенспейсі. Здаєш пропуск і йдеш в «omg, what’s next?”

Складний період. Нічого не скажу. Але Бог так благословив мої подальші кроки, так підтримував мене, що я вирішила не озиратися назад. Ясна річ, що я тільки на пів дорозі до того, яким бачу своє життя. Але я неймовірно щаслива, що маю сміливість зупинятися і кидати собі нові виклики. Що можу сказати, що з усіх сил намагаюсь досягати того, чого хочу. Що знаю: я не сиджу, склавши руки, і чекаю, поки все в житті в одну мить стане класно і прекрасно. Й останнє: озираючись назад у майбутньому, я не буду жалкувати про втрачені шанси, можливості і дарма прожите життя.

Всім вам бажаю знати, чого ви хочете, і не боятися рухатися до цього. Навіть якщо дуже страшно.

Love, Marta