Наш перший триместр 🥚

Нещодавно мене спитали: «Марта, розкажи, як воно - бути вагітною, та ще й уперше?» Питання було неочікуване, оскільки прозвучало з вуст мужчини, але від того ще цікавіше. Бо таки не у всіх хлопців є сестра, яка тобі все розкаже, як є, але ж треба мати хоч якесь уявлення, що тебе чекає) Ось приблизно те, що я йому розказала. Може, ще буде якийсь молодик, якому теж цікаво, у що він потрапить, коли його мадам покаже 2 смужки 😉

Для тих, хто не сильно розуміється у вагітній лексиці, триместр - то 3 місяці. [Логічно, чи не так?] Як квартал для бувалого сейлз менеджера 😅

Мій перший триместр пройшов як у тумані. Наша сім‘я водночас відчула біль втрати життя і радість появи нового. Через стрес складного періоду до того я ніяк не могла ввійти у новий для себе стан. Для того, щоб відволіктися від усього, працювала й активно займалася служінням у церкві. Токсикозу не лишала шансів, адже треба було сідати за кермо, працювати, якось збирати себе докупи. Мабуть, це мені й допомогло більш менш нормально пережити «радощі» перших місяців вагітності. На пасажирському сидінні завжди катався судок з фруктами (яблука ґолден 🍏 - просто спасіння) і пляшка води з лимоном та імбирем (теж творять чудеса). Я читала купу статей укр, рос та англ, аби знайти своїх рятівників. Діма накупив всі імбирні та м‘ятні льодяники, які міг знайти, а потім сам їх з‘їв. Бо знаєте, як воно під час вагітності: тобі здається, що сьогодні тобі треба тільки оселедець під шубою. І от ви з чоловіком купуєте і готуєте всі інгредієнти, і тут раптом: «Мене нудить, я втікаю нагору ховатися від вигляду цих продуктів і запаху 🙈» Пам‘ятаю, як мені захотілося торт з печінки. Я тиждень про нього думала. Як тільки Діма став його готувати, мене так накрило 🤪 Було дуже прикро, бо я й шматочка не могла з‘їсти. В той же час я стала абсолютно байдужою до кави [ніколи не могла подумати, що таке можливо] і мені абсолютно не хотілося [і не хочеться] солодкого. - Марта, будешь макарончик? [мій улюблений з @bemyguestbakery] - Мені оце б стейк якийсь чи суші 🍱

Однак період токсикозу швидко минув [алілуя 🙌🏼] десь на 7 тижні, але лишився тупнячок. Зараз розповім, що воно таке. Якось по дорозі у Київ я заїхала на заправку; оплатила паливо й тиняюсь по магазинчику. Раптом: «Стоп, а де ключі від машини?» Ну, звісно, в машині. А навіщо їх витягувати й замикати машину? І так норм. Іншого дня ми поїхали з дому на весь день. Приїжджаємо додому, а двері будинку відкриті. Діма мене гукнув і питає: - Ти закривала дім? - Не пам‘ятаю. Мабуть, думала, що ти закриєш. Ти ж знаєш, моїй вагітній голові зараз не можна довіряти. [В домі було холодно, бо двері були привідкриті, мабуть, з самого ранку, але все лишилось на місці 😅]

Решту таких історій лишу для сімейного архіву, але тепер я слідкую за кожною своєю дією, щоб нічого не забути і не натупити. Бо для мене, дуже організованої в житті людини, це просто треш.

А ще дуже весело, коли з голови випадають елементарні слова. І це я не про англійську [за що мені буває соромно перед моїми студентами], а про українську. - Діма, нам треба купити оцю штуку... ну як вона називається? Та, якою стіл накривають? - Ты про скатерть сейчас? - Точно, скатертина 😅 Добре, що Діма вже розуміє, що це вагітність так в голову дає, а не Марта на третьому році подружнього життя нарешті розкрила свою сутність. Але йому від того не спокійніше - постійно хвилюється за мене. Так і живемо 🤰